Abstract
У статті здійснено комплексне порівняльно-правове дослідження особливостей правового регулювання будівельних відносин в Україні в добу Центральної Ради, Гетьманату, Директорії Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки (1917–1921 рр.). Встановлено, що жодне з чотирьох державних утворень не спромоглося ухвалити власного кодифікованого акту у сфері будівельного права, а нормативне регулювання відповідних відносин здійснювалося трьома взаємодоповнювальними механізмами: рецепцією попереднього законодавства, опосередкованим регулюванням через земельно-правові акти та делегуванням практичних наглядових повноважень органам місцевого самоврядування. Доведено, що юридична форма та повнота рецепції суттєво різнилися. Виявлено, що в інституційному вимірі розглядувані утворення (окрім ЗУНР) характеризувалися відсутністю профільного будівельного відомства. І тільки ЗУНР утворила Державний Секретаріат публічних (громадських) робіт з повітовою мережею будівельних експозитур та ухвалила єдиний у досліджуваному періоді нормативно-технічний акт будівельного змісту – Тимчасову інструкцію від 12 лютого 1919 р. У статті проаналізовано вплив земельних реформ кожного утворення на правовий режим забудованих ділянок, встановлено полярне розмежування між соціалізаційними моделями Центральної Ради і Директорії та приватновласницькими моделями Гетьманату і ЗУНР. Відзначено, що досвід доби закріпив у доктринальному полі вітчизняного права принцип муніципальної компетенції у сфері міської забудови, методологічну взаємообумовленість земельного і будівельного права, модель спеціалізованих органів будівельного нагляду та принцип державної відповідальності за повоєнну відбудову.