Abstract
Проаналізовано зарубіжний досвід формування державної політики щодо національних діаспор на сучасному етапі. На прикладі Китаю, Угорщини, Ізраїлю, Болгарії та інших країнах виявлено основні інституційні, правові, гуманітарні й дипломатичні інструменти взаємодії держави та діаспори, що забезпечують просування національних інтересів країн на міжнародній арені, залучення ресурсів, кадрів і зв’язків діаспор для розвитку історичної Батьківщини. Акцентовано увагу на необхідності формування інституційної системи такої взаємодії й системної державної політики для більш ефективного використання діаспори задля національного розвитку. Виявлено, що в геополітичних умовах ХХІ ст. все більше стають суб’єктами публічної дипломатії, «агентами впливу», які можуть не лише зміцнювати двосторонні відносини країн, формуючи транскордонні спільноти, а й поліпшувати міжнародний імідж країни. Окремо проаналізований вітчизняний досвід реалізації політики щодо закордонних українців: чинну нормативно-правову базу взаємодії з українською діаспорою (Конституцію України, профільний закон та Державну програму співпраці із закордонними українцями на період до 2020 р.), стан та напрями державної політики в цій сфері, а також проблеми, які заважають Україні використовувати діаспору як ефективний зовнішньополітичний інструмент. Виявлені основні недоліки у вітчизняній державній політиці щодо діаспори – розпорошеність взаємодії з діаспорою між багатьма державними відомствами, відсутність чіткої стратегії, передусім чіткого плану заходів, які повинен реалізовувати уряд, недостатнє фінансування, увага з боку держави. На основі порівняння із зарубіжними практиками зроблено висновки та дано рекомендації щодо поліпшення ситуації, зокрема запропоновано створити окремий державний орган або агентство, яке було б відповідальне за взаємодію з діаспорою, а також на регіональному рівні потрібно реалізовувати проекти, націлені на залучення капіталу та інвестицій від представників діаспори, обмінюватися досвідом.