Abstract
Жанр твору Ф. Беґбеде і єпископа Жан-Мішеля ді Фалько „Я вірую – Я теж ні” 2004 р. перебуває у трансформації, в якій простежуються риси сповіді, діалогу, інтерв’ю, філософського трактату, автобіографії. Концептуальний стилістичний перетин духовного, наукового, художнього із „масовим” збагачує міжродовий ліро-епічний канон. Сповідальну манеру, епатаж, руйнування стереотипів, притаманні художнім творам Ф. Беґбеде, письменник використовує для формування власної постаті інтелектуала межі ХХ–ХХ ст., який знаходиться в „системі” (християнське католицьке світосприйняття), відчуває її недосконалість, намагається „вийти” (атеїзм), однак невпевнено озирається на першоджерело. Навіть у запереченні ідеї Бога Ф. Беґбеде презентує себе як суб’єкт релігійної свідомості. Цією книгою Ф. Беґбеде представляє себе перед читачем як „текст” (витвір мистецтва, який прагне увійти в історію), і, здається, робить це не для сучасників, а для нащадків, які з часом зуміють розставити правильні акценти.